Для абсолютної більшості сучасних українців водяний млин - архаїка. Щось давнє та екзотичне, ніби з "Вечорів на хуторі поблизу Диканьки". Пересічний городянин з цим дивом техніки може перетнутися хіба що у музеї в Пирогово чи побачити в історичних фільмах. Що й зрозуміло - сьогодні на всю Україну збереглися заледве кілька десятків подібних раритетів.

Хоча раніше, ще на початку ХХ ст., згідно з дореволюційною енциклопедією Брокгауза, лише у нас, на Поділлі крутилися колеса понад двох тисяч млинів. Зараз від них залишилися лише руїни та зяючі вибитими вікнами закинуті корпуси. Тож кожен діючий водяний - унікальний.

Але є й свої унікуми серед унікумів. Наприклад млин, що стоїть на річці Смотрич в селі Купині Городоцького району.

Його звели ще у середині XV століття - в 1455 році. Місце для будівництва вибрали не випадково. Тут спокійна й некваплива течія Смотрича обривається вируючим водоспадом - до речі, найбільшим у Хмельницькій області.

Середньовічні будівельники, аби не витрачати сили на зведення високої греблі, використали природний перепад води. Звичайно, протягом століть він неодноразово перебудовувався, тож від того, найпершого млина, сьогоді залишилися хіба що фундамент та частина стін першого поверху.

Остання і найкардинальніша реконструкція Купинського водяного млина сталася на рубежі XIX і XX століть. Тоді ж і встановили новітнє і найпрогресивніше, як на той час, швейцарське обладнання.

Тоді населення Купина, як і більшості містечок Поділля, складалося з трьох етнічних громад - української, єврейської та польської. Сьогодні достеменно невідомо, в чиїй саме голові виникла думка провести капітальну реконструкцію застарілого млина, але до його переобладнання активно долучилися всі громади. Гроші збирали в складчину - і православні, і католики, і юдеї. Допоміг грішми і місцевий поміщик.

Обладнання вирішили встановити найкраще і найновітніше. Таке знайшлося в Швейцарії. Тож на фабрику Даверіо в Цюріху, з чималою торбою золотих червінців відрядили делегацію міщан. Про ті події розповів Олексій Олексійович Китлинський - його дід був одним із головних у тій группі.

"Мій дід, Юлій Китлинський, у тій групі був помічником скарбника, - говорить Олексій Олексійович. - Він був і за перекладача, бо вільно володів німецькою та ще п'ятьма мовами".

Купинчани майже рік гостювали в альпійській республіці - проходили стажування на фабриці Густава Даверіо. Адже потім вони мусили самостійно змонтувати складну техніку і, у разі потреби, ремонтувати.

На той час Цюріх надзвичайно полюбився російським революціонерам. А вважаючи на те, що місцева "російська" громада була не такою вже й великою, зустріч купинчан з останніми була неминуча.

"За сімейними переказами, наші односільчани познайомилися в Швейцарії ледь не з самим молодим Леніним", - продовжив свою розповідь пан Олексій. Що цілком імовірно - час перебування купинчан у Швейцарії збігається з першим візитом у цю країну і Володимира Ульянова.

Коли подоляни, разом із млинарським устаткуванням - а це кілька залізничних вагонів - зібралися на батьківщину, революціонери запропонували їм прихопити ще й нелегальну літературу. Купинчанам всі ці революційні заморочки були до одного місця, але: "Двоє хитрих хлопців, у тому числі й мій дід, - згадує Олексій Олексійович, - зметикували, що на цьому можна непогано заробити. Тим більше, що борці з царатом обіцяли добряче заплатити".

Потай від інших вони наповнили ящики з технікою нелегальними газетами і брошурами. Революціонери були дуже задоволені і грошей не пошкодували: залізничні вагони з технікою - це не якісь там валізи з подвійним дном.

Тут варто зробити відступ. На Городоччині, що знаходилася на самому кордоні двох імперій - російської та австро-угорської - в ті часи чи не кожен п'ятий хоч якось був задіяний у контрабанді. Тож щось перетягти через кордон - великим гріхом не вважалося. А що - не важливо - чи то жіночі панчохи, чи парфуми з цигарками, чи якусь там "Іскру"...

Нелегальщини в ящики з устаткуванням напхали стільки, що навіть після передачі "товару" крамольні брошури ще довго знаходили в найнесподіваніших місцях.

Література, до речі, зажила у місцевого населення неабиякої популярності. Головним чином через те, що була видрукована на тонкому цигарковому папері. Місцеві мужики ще років з десять по тому крутили з нього "революційні" самокрутки.

У 20-х роках історія з революційною контрабандою отримала несподіване продовження. Юліан Китлинський після повернення з Цюріху незабаром став головним мірошником. Жив у великому будинку поруч із млином. 1924 року під якусь з радянських установ будинок конфіскували, а Китлинських виставили на вулицю.

Ось тут і згадав мельник, що і він колись теж доклав руку до великої справи світової революції. "Дід написав до губкому КП(б)У великого листа, у якому нагадав про свій внесок у боротьбу з царатом, - розповідає Олексій Олексійович, - в якості свідка назвав ім'я одного досить відомого більшовицького вождя".

З губкому направили до ЦК запит. Видатний більшовик згадав той випадок і відповів, що таки правда, нелегальну літературу Китлинський перевозив, але ж не задарма. Якщо ж його і виселили з будинку, то так тому негіднику і треба, бо "шляхтич надумав погріти руки на священному вогні революції".

Щоправда, як згодом виявилося, на священому полум'ї революції "погрів руки" не лише контрабандист-невдаха. "Сума, названа більшовицьким вождем, - каже Олексій Олексійович, - набагато перевищувала ту, що отримали на руки кур'єри". Різниця ж пішла в кишеню "полум'яному революціонеру".

Справу батька продовжив його син Олексій. "Спочатку мій батько був на підхваті у діда, - згадує Олексій Олексійович, - після помічником мірошника, потім став головним мірошником". На початку 30-х Олексій Юліанович поїхав навчатися до Києва, у технікум.

"Коли 1933-го року мій батько повернувся на навчання до Києва після канікул, виявилося, що з усього курсу живими залишилося тільки двоє - він і його земляк із села Спасівка..."

Поки "швейцарська делегація" вивчала техніку в Цюріху та чекала на виготовлення устаткування, купинчани не сиділи, склавши руки. Методом "народного будівництва", в якому брало участь усе населення містечка, значно збільшили греблю і побудували додатковий корпус для швейцарських машин.

Коли усе змонтували, вийшов своєрідний новітній технічний центр. Крім мірошницького обладнання, котре дозволяло отримавути борошно 16 видів і близько двадцяти видів круп, турбіна, встановлена замість традиційного колеса, надавала руху токарному, фрезерному, розточувальному і свердлильному верстатам.

Рух води живив і потужну динамо-машину. Тож Купин сяяв електричними вогнями вже тоді, коли в більшості міст імперії ще користувалися свічками і гасовими лампами. Електрикою користувалися навіть у роки Громадянської війни і "розрухи".

Одноосібного власника у технічного дива не було. Млин перебував у спільній власності всіх трьох купинських громад. Безпосередньо ним управляв орендар, якого призначали на загальному сході. Доходи розподіляли на благо всього населення.

Сьогодні млин, як і раніше, належить всій громаді і перебуває у віданні Купинської сільради. Обслуговують його батько і син Калатіни. Вони і мірошники, і механіки. Правда, наразі - безробітні. Швейцарська якість - це звичайно, не жарти, але навіть така техніка рано чи пізно ламається.

Три роки тому у млина стався "інфаркт". Не витримало випробування часом його "серце" - водяна турбіна. Подія, звичайно, прикра, але не смертельна. На жаль, "лікування" не по кишені для небагатої сільскої ради. Хоча, як на якогось багатія, гроші смішні - якихось 1,5-2 тисячі доларів. Ще кілька сотень "зелених" потрібно, аби виготовити бронзові втулки для машин.

Свого часу автору поталанило побувати купинський млин у роботі. Враження - незабутні! (примітка - текст ілюстровано стоп-кадрами запису ще діючого млина, а сьогоднішній його стан у фотогалереї під текстом)

Величезні, до 2-х метрів у діаметрі, чавунні шестерні та колеса, хитросплетення сили-силенної довжеле-е-езних, іноді до шести метрів завдовжки, ремінних передач... Все це крутиться, обертається, гримить, тріщить і пострілює цівками борошна... Але сьогодні млин стоїть, а тишу порушує лише дзюрчання Смотрича.

"Років 10 тому млин працював у три зміни, збіжжя везли з усіх навколишніх сіл, - згадує 73-річний мельник Володимир Федорович Калатін. - В 80-ті мій млин давав 300 тисяч доінфляційних радянських рублів чистого прибутку на рік. В 90-ті прибутки зменшилися, бо в сусідніх селах відкрили власні млини, на електриці та на дизелі. Але при сьогоднішніх цінах на паливо та електрику вони нам - не конкуренти. Адже вода в Смотрічі - дармова".

Все ж Калатіни вірять, що млин рано чи пізно, знову запрацює. Бо це безглуздя, коли підприємство, яке потенційно може приносити солідні прибутки, вже третій рік простоює, бо немає кілька тисяч доларів на ремонт.

Оптимізм мельника поділяє голова Городоцької райдержадміністрації Володимир Вербановський: "Сподіваюся, що вже цієї осені купинчани молотимуть збіжжя вже на власному млині. Районна влада вже домовилася про виготовлення необхідних запчастин. Наразі шукаємо, де б замовити нову турбіну".

По словам Вербановського, запуск Купинського млина - це можливість селянам дешевше молоти зерно, прибутки для сільради та внесок, хоч і невеликий, в розвиток енергозберігаючих технологій. І, звичайно, принада для туристів.

Бо з точки зору історії подивитися буде на що - це ж справжнісінький технічний музей, аналогів якого в Україні немає! А це теж пристойні прибутки для села. Купин, між іншим, знаходиться просто на шляху, по якому тисячі туристів прямують до Кам'янця-Подільського. Потрібно лише зупинитися.

Млин сьогодні...