Час безжальний. Чим далі в історію відходить Друга світова війна, тим менше серед нас її ветеранів. А тих, хто пройшов ту війну «від дзвоника до дзвоника» наразі взагалі можна на пальцях перелічити. Серед останніх – жителька Городка, 92 річна полковник медичної служби у відставці Зінаїда Михайлівна Онищук-Басіста.

В 1938 році пані Зінаїда закінчила фельдшерсько-акушерську школу (тобто медучилище) в Кам’янці-Подільському, після чого була направлена працювати у лікарні в селі Купин. «На початку червня 1941 року всіх медичних працівників району викликали до воєнкомату в Смотричі (там тоді був районний центр), - згадує пані Зінаїда, - де всім присвоїли військові звання. Я стала лейтенантом медичної служби. А вже 23 червня, на другий день війни мене призвали до війська».

Свіжоспеченого лейтенанта відрядили до 441 артилерійського полку резерву Головного командування, який на той час базувався у польовому таборі біля Яремче. «Ситуація в моїй частині була жахлива, - продовжує свою розповідь ветеран, - на початку війни в таборі базувався лише особистий склад, гармати та трактора-тягачі. Але ні снарядів, ні палива для тягачів ще не завезли! А без боєприпасів гармати – звичайний металобрухт!». Тож до полку Зінаїда Михайлівна, а тоді ще просто 21-річна дівчина Зіна, добиралася у складі автоколони, що везла такі необхідні снаряди та пальне. «Авто пересувалися дуже повільно, - розповідає колишня медсестра, - Дороги були дуже вузькі, до того ж забиті технікою та біженцями. Досить було зламатися одній машині, як утворювалася величезний затор. А це гарна мішень для ворожих літаків…»

Під Тернополем автоколона потрапила під авіа наліт. «Тоді я й перев’язала першого свого пораненого на тій війні, - згадує Зінаїда Михайлівна, - досі його пам’ятаю». Скільки по тому поранених пройшло через її руки пані Зінаїда навіть згадати не може. Рахунок на тисячі.

Незабаром госпіталь, де служила наша героїня опинився у Києві. Базувався він у корпусах Політехнічного інституту. Під опікою пані Зінаїди було 43 палати з пораненими, а це майже півтисячі людей! І кожному потрібно допомогти, сказати добре слово… Крім того лікарі і медсестри постійно здавали кров для поранених. «Тоді за раз забирали по 500 мл крові, - згадує колишній військовий фельдшер, - а ще часто робили пряме переливання, коли кров йшла одразу пораненому. Скільки тоді переливалося, бозна…» За періодичністю донорства ніхто не слідкував, якщо для порятунку пораненого терміново потрібно було здати кров – здавали, про власне здоров’я ніхто не думав. Одного разу через це стався прикрий випадок: «Після чергового донорства я поверталася до гуртожитку, - продовжує згадувати Зінаїда Михайлівна, - В голові паморочиться, все довкола пливе… Тяжка праця, ніякого відпочинку, абияке харчування, та ще велика втрата крові… Ноги заплітаються. От мене, як то кажуть «повело» в сторону, а там відкритий колодязь. Я у нього і впала. На диво, хоч унизу були і труби і чавунні вентилі навіть не покалічилася, хоча могла й забитися на смерть».

А от романи між пораненими і медсестрами, які так люблять показувати у кіно, пані Зінаїда вважає швидше виключенням ніж правилом. «Не до того було, - розповідає вона. – спробуйте обійти щоденно кілька сотень поранених, серед яких дуже багато важких. Ми ледь до гуртожитку доповзали і мріяли лише виспатися». Найстрашніше було заходити в палати з найважчими – бійцями у яких була гангрена та правець: «Від правця багато людей помирало. Коли хвороба проявилася – лікування вже не мало сенсу. Страшно було розуміти, що ці молоді та сильні чоловіки - приреченні. Це ж стосувалося і гангрени. Пеніцилін з’явився лише у 1942, а тоді у 1941 гангрена була вироком. Або смерть, або ампутація та інвалідність»…

Страшно було і під час авіа нальотів. Правда нацисти бомбили госпіталі лише на першому етапі війни. Коли почала активно діяти наша авіація «орли Герінга» залишили госпіталі у спокої: «Тоді уклали своєрідний негласний договір, - пояснює пані Зінаїда, - німці не чіпають наші госпіталі, а наші – їхні. Але фашисти заспокоїлися лише після того, як зрозуміли, що одразу буде швидка та нещадна відплата».

Після здачі Києва 441 арт-полк відступив до Полтави. З ним і госпіталь. «Після важких боїв на весь наш 441-й та сусідній 445-й полки залишилося усього 3 вцілілі гармати, тож нас відправили під Вороніж на переформування…», - ділиться Зінаїда Михайлівна спогадами.

Вороніж для Зінаїди Михайлівни був крайньою точкою відступу. Нагадаємо, що німці змогли захопити лише правобережну частину міста, а лівобережну ні. Після Воронежу шлях був лише на захід.

Перемогу Зінаїда Михайлівна зустріла на Одері, в містечку Ратібор (Чехословаччина). «Прихожу 9 травня на ранкову летючку, а тут звістка, - вночі німці підписали капітуляцію! Пам’ятаю, як всі плакали від радощів, що це пекло, нарешті, скінчилося».

Правда, в госпіталі війна продовжувалася. Війна за життя та здоров’я поранених. «Коли вмирають поранені – це страшно і боляче, - розповідає Зінаїда Михайлівна, - але під час війни з цим ще якось можна примиритися. Війна є війна. А коли поранені помирають вже після – це набагато болючіше. Ось ніби все позаду, весна, квіти, мир… А війна продовжує збирати свої жертви…»

До Купина, звідки Зінаїда Михайлівна пішла на війну, вона повернулася лише 1948 року. Там, у місцевій лікарні, вона і пропрацювала фельдшером до 1988 року. За значний внесок в наближення Перемоги Зінаїда Михайлівна нагороджена орденами Червоної зірки та Вітчизняної війни (II ст.), орденом Богдана Хмельницького та медаллю «За бойові заслуги». Пізніше до них приєдналися майже десяток ювілейних медалей. Крім воєнних відзнак груди ветерана прикрашає й мирна медаль «Почесний донор СРСР». Пані Басіста регулярно здавала кров до самої пенсії.

Наразі у 92 літнього ветерана двоє дітей, троє онуків та четверо правнуків. Четверта правнучка Віолетта народилася зовсім недавно - 26 квітня 2012 р, напередодні дня Перемоги. Всі вони, а також друзі та знайомі вітають пані Зінаїду зі святом, у наближені якого є і іі частка, та зичать здоров’я та ще багатьох років життя.

Сама ж Зінаїда Михайлівна, не зважаючи на поважній вік та нелегку молодість, не втрачає ні оптимізму ні життєрадісності. Навіть намагається у міру сил поратися по господарству та в’яже для внуків та правнуків теплі і дуже симпатичні шерстяні шкарпетки та рукавички. А ще регулярно зустрічається зі школярами та молоддю, розповідаючи ім. про ту, вже давню війну.

Дмитро ПАНАЇР


На фото: Зінаїда Михайлівна сьогодні незадовго перед війною.