За вікном червоної «Ниви», що бадьоро мчала на диво рівною, як для глибинки, дорогою, зміїлася звичайна для Поділля горбиста рівнина. Пейзаж – жива пастораль. Різнобарвні клаптики полів на які наповзали темно зелені хмари лісів, села, що потопали в садах, маківки церков та шпилі костелів над ними… Зненацька легкі хвильки пагорбів раптом здибилася величезним валами і застигли чималеньким гірським пасмом – Товтри…

У останні роки з'явився модний вираз «два в одному» (на кшталт засобу від лупи і тарганів в одному флаконі). Так ось, Товтри – це також два в одному - і Кримські, і Карпатськиє гори відразу! Принаймні, зовні. Покриті лісом - точна копія Карпат, вони навіть довгий час їх передгір'ям вважалися. «Голі» - до запаморочення схожі на гірські яйли Тавриди. Такі ж вкриті лишайниками скелі, фіолетові подушечки чебрецю на каменях, та ж реліктова степова рослинність. Під час підйому на одну ось таку «товтрину» мене ні на секунду не полишало відчуття, що он там за гребенем мусить відкритися бірюзова нескінченність моря. І тільки уперта свідомість нашіптувала: «Не вір очам своїм, це тобі не Чатир-даг і не Демерджі. До них, як мінімум, кілометрів сімсот…». Єдине з чим дійсно не склалося на Городоччині – це з морем. Ріки, ставки, озера, струмочки є. А ось моря немає.

Моря немає, але справжнісінький, кораловий риф є! Це при тому, що а ні Чорне, а ні Азовське море не можуть похвалитися хоч якими миршавенькими коралами. Товтры це і є залишки цих самих рифів – 25 мільйонів років тому тут котило свої хвилі тропічне Сарматськоє море.

А ось керівник Городоцького краєзнавчого музею Ігор Олійник, що супроводжував мене в поїздці, після того як я поділився з ним своїми спостереженнями про «два в одному» …образився. Мовляв, порівняння для Товтр образливе. Ні, зрозуміло, що 401 м. над рівнем моря (найвища точка Товтрського пасма) ні в які порівняння не йдуть з 2061 м. Говерли чи навіть зі 1545 м. Роман-Кошу але… Але в світі до біса гір значно вищих за славетну Говерлу, так само існує чимало гір аналогічних за будовою і Кримським з Карпатськими. А ось аналога Товтр на планеті більше не знайдеш! Признаюся, я спочатку подумав, що це звичайний містечковий патріотизм. Типу «наше море – саме мористе, гори – самі гористі, а масло - масляне». Пізніше перевірив. Дійсно немає.

До речі, для того щоб подивитися, як виглядали знамениті українські степи у часи скіфів із запорожцями теж не обов'язково їхати до заповіднику Асканія-Нова, де згідно з всіма енциклопедіями-довідниками тільки і збереглася остання ділянка дикого степу. Це спокійно можна зробити в тих таки ж Подільських Товтрах. Залишки древнього рифа краще за всякі заповідники з єгерями зберегли древню степову рослинність. Орати – камені не дають. Косити – також не вийде. Тай випасати можна хіба що кіз. Останні ж популярністю серед подолян не користуються. Ось і збереглося тут не абсолютно незайманим приголомшуючої краси різнотрав’я (багато які квіти ви більше ніде не знайдете), за що гори ці отримали ще одне ім'я - Медобори.

Наступним пунктом програми був Сатанів. Не зважаючи на зловісну назву селище досить симпатичний и на пекло аж ніяк не схоже. Було в ньому щось невловиме від курортних містечок Кримського Південнобережжя – чи то вузенькі вулички, що стрімко збігають до Збруча, чи то складені з кам’яних брил огорожі, чи то червона черепиця дахів… Місцеві домінанти – старовинна міська брама XV століття, руїни замку XIV-XVI віків і унікальна синагога побудована в 1632 році. Синагога, однак, більше схожа на фортечну вежу, ніж на культову споруду - товстенні стіни, гарматні і мушкетні бійниці по периметру, зубчатий верх… В давнину вона входила в систему міських укріплень. Для тих неспокійних часів справа звична. Усього в декількох десятках кілометрів в селі Сутківці є схожа православна церква-фортеця.

Останній раз браму реконструювали на початку XVIII століття, про що зберігся довжелезний і пишномовний напис на її фасаді. Ігор Олійник переклав з латини декілька фрагментів: «Адам Микола з Гранова Сенявський, ...найвищий провідник державного війська, для суспільної безпеки цю твердиню оновив року 1722, щоб стінами захистити Батьківщину, яку раніше неодноразово захищав грудьми… Одному тільки Богу, Королеві і Батьківщині віддасть свої ключі…»

Від вулиці вежа відгороджена ріденьким штахетником. Навкруг ні душі (був вихідний). Ліземо через огорожу. Прохід, по якому колись в місто урочисто в'їжджали гетьман Хмельницький, польські королі і російський імператор Петро замурували ще років так зі сто тому. Залишені тільки невеликі дверцята. Донедавна вежу використали під склад. Так, про всяк випадок смикаю ручку. На диво вона виявилася не замкненою! Коли очі звикли до напівтемряви, проступило могутнє, складене з кам'яних брил склепіння. Зі стелі, як у печері звисають досить солідні “бурульки” вапнякових сталактитів. Ось де відчувається подих часу! Це вам не залізобетонний новороб Золотих Воріт і, тим більше, не потворна декорація на центральній площі столиці!

Між небом і селищем на високій горі розкидалося старовинне єврейське кладовище. Раніше в Сатанові, як і в більшості подібних містечок, існувала величезна єврейська громада, що один час навіть була кагалом всіх подільських земель. Сатанівське кладовище без сумніву можна поставити в один ряд зі знаменитими Личаківським і Байковим. Покриті мохом та лишайником врослі в землю могильні плити (на ідиш “мацеви”) вражають. Кожній місце в художньому музеї - ажурне різьблення, складні орнаменти, витіюваті малюнки. Така собі галерея різьбярського мистецтва під відкритим небом. Найдавніші “мацеви” датуються ще XV століттям! На кладовище регулярно приїздять наукові експедиції з Петербургського і Київського інститутів юдаїки, ба, навіть з самого Єрусалима.

Заморити черв'ячка ми заскочили до місцевої корчми. У меню більш за все вразив пункт «Сатанівська печеня». Замовили... Поки «печеня» готувалася фантазія вимальовувала картини одна жахливіше за інших: ось зараз розчахнуться двері, пахне сіркою, і оповита димом симпатична відьмочка з почтом веселих чортів утягне величезний, повний підсмажених грішників, закіптюжений казан. А як ще по вашому може виглядати «сатанівська печеня»? Відьмочка (відомо ж, що в Україні кожна жінка – відьма, а у Сатанові й поготів) дійсно виявилася пресимпатичною. А ось з грішниками – не склалося. Замість казана зі смолою на підносі красувалися банальні горщики.

Поки я боровся зі своєю порцією (в провінційному “Общепітє” традиційно навалюють від душі, по-домашньому) Ігор втокмачував мені, звідки ж у міста взялася така дивна назва.

У кінці XIX століття першу версію походження імені міста висунув відомий історик Юхим Сіцінський. Мовляв, коли війська імператора Траяна захопивши Дакію, рушили далі на північ, воєвода Тонілій на цьому самому місці спитав своїх легіонерів: «Sat an non?» (Досить, чи чвалаєм далі?). Легіонери ж залементували «non!» Non так non... Зупинилися. На кордоні завойованих земель насипали і назвали його на честь імператора. Сьогодні ця версія не витримує жодної критики – римляни тут ніколи не були, а древній Троянів вал, що проходить повз Сатанів, було побудований набагато раніше, коли Вічне Місто ще було звичайним селом і до римського імператора Трояна він ніякого відношення не має.

Місцеві жителі запевняють, що містом Сатани їх населений пункт обізвали чи то турки, чи то татари, що так і не зуміли взяти його могутні укріплення. Але і це малоймовірне. Ім'я це набагато давніше. Справа в тому, що до самої середини XIII століття тут зберігався останній острівець язичества. Відкрито діючі священні міста язичників були знищені тільки під час нашестя орд Батия, а таємні обряди древнім богам здійснювалися аж до XV-XVII століть! Церква ж все пов'язане зі старими слов'янськими божествами оголосила сатанинським. Звідси і назва міста, що розкинулося ледве чи не в самому серці не скореній ні князями ні привезеними Володимиром попами «республіки» волхвів. Сьогодні про це нагадують лишень порослі лісом могутні вали священних городищ, якими усіяні навколишні гори. Та ще знаменитий «Збручанський ідол» - піднятий з дна ріки трохи нижче за течією…

Волхви, що повтікали з Києва не даремно влаштувалися на берегах Збруча. Навколишні гори рясніють шановними з сивої давнини за цілющу силу джерелами, біля яких і зводилися священні городища. У 1965 році при бурінні розвідувальної свердловини геологи натрапили на величезне родовище мінералки, що виявилася повним аналогом знаменитої трускавецької «Нафтусі». Пізніше поряд побудували навіть декілька санаторіїв, хоч величезні запаси води, помножені на чисте повітря, майже незайману природу і велику кількість визначних історичних пам'яток дають можливість розгорнути тут цілий курортно-туристичний комплекс.

Вкусивши їжі тілесної, мій добровільний гід потягнув мене скуштувати ще й їжі духовної…

Розташований на околиці Сатанова монастир мальовничо розкинувся на високій горі, що височіє над Збручем. Сьогодні він більше нагадує руїни старовинного замку. Тільки крита оцинкованим залізом в'їзна вежа, та абсолютно сучасні маківки на дзвіниці засвідчують, що це діючий об'єкт. Пройшовши під склепінням брами, ми попали до монастирського подвір’я. Всередині все виглядає більш обжитим. Правда з усіх будівель вціліла тільки невеличка церква, що затишно розташувалася посеред зеленої галявини. Ніякого декору на ній, на жаль, не залишилося, але, судячи по високому барочному порталу і загальним формам вона є майже повним аналогом знаменитої церкви з Суботова, тієї самої, що на п’ятигривневій купюрі. Час не пожалів ні церкви ні монастиря. Руку приклали всі і безбожна влада – що двічі його закривала, і австро-угорські війська які 4 серпня 1914 року піддали його жорстокому артобстрілу, і горе-туристи з місцевими жителями... Реставрувати ж минулу красу у небагатої общини – грошей немає. Одна надія на те, що хтось з нових хазяїв життя захоче внести свій внесок на відродження цієї культурної і духовної пам'ятки нашої історії, а заодно спокутувати пару грішків «періоду первинного накопичення капіталу».

На відміну від “вавілонського стовпотворіння” Печерської Лаври, з її натовпами туристів, професійних жебраків, продавцями сувенірів і іконними лавками, де всі - від музейників до ченців тягнуться до твоєї кишені, Свято-Троїцький монастир уразив умиротворенністю та тишею, що порушувалася тільки пташиним щебетом так цвиканням коників у високій траві.

Сьогодні ченців в монастирі немає, господарює лишень священик отець Володимир. Час був неурочний, до служби ще далеко і він гостинно погодився показати своє господарство.

Монастир з'явився ще у часи Київської Русі. Як і годиться всякому поважаючому себе монастирю, спочатку він був печерним. На відміну від викопаних в м'якій глині київських, свято-троїцькі печери прорубано у твердому вапняку.

Спускаємося хиткими сходам. Вхід в печери біля підніжжя скелі, на якій стоїть монастир. Зі спекотного червневого дня пірнаємо в холодну вологу імлу. Всередині – дві крихітні келії з кам'яними лежаками, і приміщення в якому була підземна церква. – «Взагалі, говорить отець Володимир, - за народними переказах печери були набагато більшими, але під час повстання під керівництвом полковника Шпака, що спалахнуло на Поділлі в 1703 році, поляки перетворили монастир на катівню. Багато козаків було замуровано живцем в його підземеллях та печерах. Пізніше входи в ці печери були засипані землею і де вони – ніхто не знає». Після цієї моторошної історії захотілося швиденько на сонце…

Але вочевидь отець Володимир вирішив, що ми ще не дійшли до потрібної кондиції. Після печер він повів нас до напівзруйнованого головного корпусу. Йдемо по вузенькому тісному коридору. Зліва тягнеться ряд схожих на фортечні каземати келій. За ними трапезна з розтрощеним ще австрійським набоєм склепінням. Коридор впирається в мініатюрну, може метра півтори в діаметрі, не більш, круглу кімнатку. Вікон немає. Тільки в підлозі пробитий вузький, сантиметрів на тридцять кам'яний колодязь, і такий ж колодязь тягнеться вгору. Якщо задерти голову те можна побачити, маленький, розміром зі сірникову коробку клаптик неба… «Комірчина була?» - цікавлюся. «Ні, - відповідає наш супроводжуючий, - це спеціальна камера ДЛЯ ПОХОВАННЯ ЖИВЦЕМ». Господи, у них тут що, хобі таке – людей замуровувати?!

З 1707 по 1799 роки обитель належала уніатському чернечому ордену св. Василя. Наприкінці XVIII століття з'їзд представників ордену вибрав Сатанівський монастир місцем для довічного ув’язнення ченців засуджених церковним судом до поховання живцем. З метою «технічної підготовки» в 1775-1777 роках навіть була проведена спеціальна реконструкція. Першим і останнім з похованих живцем був такий собі Филимон Вітошинський. Засудженого спочатку відспівати як небіжчика, а потім замурували. Колодязь внизу служив для відправлення природних потреб. Вгорі – для вентиляції. Їжу подавали через спеціальне віконце… Подейкують, що примара Вітошинського й досі блукає по напівзруйнованих коридорах… Не хотів би я опинитися тут вночі!

Поки йшли назад не утримався, і задав питання, що давно крутилося на язиці - а як то воно бути священиком в САТАНІВСЬКОМУ храмі? Отець Володимир тільки в бороду посміхнувся: «Та нормально. Не важливо як місцевість називається – головне, що в душі. Крім того «нечестивий» топонім по периметру оточений самими що не є благочестивими – Богослівка, Спасівка, Покрівка (в честь Покрови Пресвятої Богородиці), Юринці (на честь Юрія Змієборця)».

Наразі парубок з дівчиною пришли домовлятися про вінчання і далі ми з Ігорем Олійником оглядали монастир самі. Головний хранитель історії Городоцького району знав про монастир не менш за отця Володимира. «Ти не думай, - продовжив Ігор Олійник розповідь про історію обителі – Троїцький монастир прославився не тільки такими ось “стращилками”, траплялися тут й майже анекдотичні історії. Зокрема в його стінах була надана чи не найдорожча в історії України, а можливо й людства послуга цирульника».

У 1711 році монастир відвідав російський імператор Петро I. Для бесіди з царем василіани відрядили найкращого проповідника ордену - ієромонаха Йосипа Чижевського. Під час гарячої проповіді до Чижевського підкрався царський блазень і одним помахом гострих ножиць відрізав тому бороду. Петру довелося відкуповуватися від ображених ченців чималим гаманцем з золотими.

А ще вихідцем з Свято-Троїцького монастиря є відомий просвітник Арсентій Сатанівський - під час церковної реформи за дорученням патріарха Никона, він керував виправленням богослужебних книг, по яких досі ведеться служба у всіх православних храмах.

Тим часом отець Володимир розмовляв з молодятами. Чесно я їм заздрив! Коли я був «брачующімся» те клерк в столичному загсі нічим, крім того, що будемо замовляти і скільки треба за це заплатити не цікавився. Схожа ситуація і в київських храмах – гроші в касу, «вінчається раб божий… наступний!» Отець ж Володимир спочатку поцікавився - наскільки обдуманий їх вчинок, потім завів розмову про те, що вінчання не просто красивий обряд і не данина моді, про відповідальність один перед одним, навколишніми, майбутніми дітьми, Богом… Справжній психоаналітик позаздрив би. Чи не тому статистика розлучень на Поділлі так відрізняється від столичної?

Крім “страшилок” і пригоди з бородою, Свято-Троїцький монастир відомий ще і як резиденція єдиного в Україні цеху професійних жебраків. Цех був офіційно зареєстрованою структурою, зі своїм цехмістером, ієрархією, символікою, печаткою та іншими прибамбасами. По теплу цеховики розповзалися по містах і селам Поділля, а на зиму поверталися до стін монастиря, під якими існувала ціла жебрацька слобода. Для зарахування в цех треба було 6 років походити в "учнях", а потім ще і здати досить складний іспит. Там де раніше були розкидані жебрацькі халупи сьогодні стоїть десятка два неслабих “хатинок”, більшість, як подейкують тубільці, належить “великим людям” з Києва. Я їх розумію...

Відразу під монастирською горою, знаходиться свердловина з мінералкою. Непробачно побувати в Сатанові і не попити сатанівськоі води. Бювет знаходиться на самому березі колись прикордонного Збруча. Поки Ігор наповнював пластикові пляшки по хиткому містку перебираюся на “польську” сторону. Там відразу ж натикаюся на ...поляків. На березі, посеред зарослої величезними білими ромашками галявини декілька сімейств польських інтуристів якраз мали намір розвернути табір. Так і не розкладені намети валялися на траві, а брати слов'яни з вереском щастя увічнювали себе на фоні місцевої краси. Така собі жива ілюстрація до тези про пророків і вітчизну - поки наші співгромадяни роз'їжджають по Туреччині так Египтах, західні сусіди все частіше вважають за краще освоювати українську курортно-туристичну «цілину».

Дмитро ПОЛЮХОВИЧ (Городоцький р-н - Київ)

Рекомендуем: